«Мистецтво в країні війни» складатиметься з 25 епізодів. Кожен з них буде розповідати про одного з українських митців — художників, скульпторів, композиторів, письменників тощо, які не виїхали за кордон та продовжують свій творчий шлях в Україні. Багато хто з них отримав новий статус — внутрішньо переміщеної особи, волонтера, захисника країни, постраждалого від обстрілів. Головне завдання проєкту — дослідити, як змінюється місце та значення митця та його творчості в країні, яка воює. Серед героїв циклу — відомі українські творці. Зокрема, це живописці Катерина Косьяненко та Матвій Вайсберг, графіки Олеся Джураєва та В'ячеслав Снісаренко, композитор Олексій Шмурак, поетеса Світлана Поваляєва та інші, — розповідає режисер Костянтин Кляцкін.
Постер проєкту «Мистецтво в країні війни». Робота художниці Ніни Савенко, учасниці об’єднання Litography 30
Проєкт «Мистецтво в країні війни» — це таке велике, ґрунтовне дослідження наших українських митців під час війни. У нас герої з абсолютно різних сфер, починаючи від живопису через скульптуру, художнє скло до композиторів, письменників, поетів. Це насправді дуже велика вибірка людей з абсолютно різними бекграундами. У нас є ті, хто, наприклад, мають вже кілька індивідуальних виставок, які вже впізнаванні за кордоном, так і ті, хто написали одну книгу і зараз по суті починають свій творчий шлях. Однак всюди ми намагаємося знайти відповідь на питання: «Чи можна творити під час війни? Чи може митець знайти в собі сили продовжувати це робити? Чи потрібно це взагалі робити?» За великим рахунком це те, з чим ми стикнулися на початку вторгнення — коли ти точно не знаєш свого місця. Чи тобі треба йти рити окопи й допомагати будувати барикади, чи тобі треба йти в ТрО, чи тобі треба продовжувати, наприклад, знімати фільми — займатися тим, що ти робив багато років до цього. Оця дилема — що більш важливе для тебе особисто — повстала для абсолютно всіх митців. Я знаю, що багато хто не могли повернутися до творчості ще дуже довгий час. Наприклад, як говорить наша героїня — як вона може малювати, коли їй хочеться кричати й просто рвати папір? Це такий внутрішній стан, через який пройшли абсолютно всі. Дуже важливо зрозуміти, чи є на це запит, чи є в цьому необхідність.
Географія проєкту охоплює не лише Київ — зйомки відбуватимуться в Ужгороді, Чернівцях, Львові, Полтаві та інших містах.
В нас герої дуже різні, у них у всіх був свій шлях, але всі так чи інакше повернулися зараз до творчості. Це такі дієві митці, які можуть розказати про свій шлях. Це насправді дуже круто.
За формою це короткі фільми, в середньому 14-16 хвилин, які ми будемо викладати на нашому ютюб-каналі й так само будемо транслювати в ефірах суспільного мовника на 24 регіональних каналах. Нам дуже важливо, щоб воно було масове. Теж дуже важливо донести взагалі наших героїв за кордон. Ми це будемо робити, викладаючи окремі англомовні версії з субтитрами, щоб будь-хто, хто, можливо, вже призабув, що таке Україна або хоче зрозуміти, що відбувається в Україні, щоб він якимось чином міг просто в ютюбі вписати «Ukrainian art» і побачити якусь з цих історій. Це дуже комплексно. Це не те, що ми робимо фільм-портрет про митця, ми робимо фільм про митця у часи війни.
Нещодавно українська режисерка Аліна Горлова в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що, на її думку, зараз зарано випускати як художні, так і документальні фільми про цю війну. Зокрема й через те, що немає аналізу аудиторії, рівня її травматизації тощо. Вона говорить: «Щоб швидко створювати контент, є журналістика, яка може створити дуже яскраві та водночас структуровані історії». Я запитала у співзасновника DocNoteFilms, чи він поділяє цю думку.
На мою думку, все, що зараз відбувається, потрібно фільмувати. Важливо, що є така можливість. Аліна — режисерка полотен широкими мазками, тобто вона робить просто неймовірні по своїй глибині й суті фільми, які мають дуже довгий шлях. Зараз ми говоримо про коротку форму, яка так само може бути глибокою й мати кілька шарів. Вона все одно має право існувати та потрібна тут і зараз. Наше суспільство, загалом, зараз не має чітких відповідей. Це стосується майже всіх сфер. Документальне кіно може стати класним місточком для того, щоб саме зараз допомогти українцям краще конектитися одне з одним. Наприклад, якщо ми робимо кіно короткої форми про військових, в якому військовий пояснює свою мотивацію, чому він досі продовжує воювати — це дуже класно, бо багато цивільних, які не воюють, живуть у своїх регіонах і часто просто не мають змоги поговорити з військовими, з тими, хто воює. В цьому сенсі документальне кіно може бути цим містком, який дозволить людині подивитися 10-хвилинну історію і краще зрозуміти іншого українця, який має інший досвід і зараз воює. Насправді це дуже важливо. Так само і з митцями.
Мета цього проєкту — зокрема, дати змогу українцям познайомитись з українськими митцями й зрозуміти, чому ці митці зараз продовжують творити, чому вони не йдуть хліб пекти, чому вони на будівництво не йдуть, чому вони намагаються рефлексувати, чому вони намагаються якось впливати на цю ситуацію своїми мистецькими методами. Так само і з документалістами.
В моєму розумінні документальне кіно — це про зв’язки. Це дуже важливо, тому що випускаючи не такі глибокі, ґрунтовні полотна, які можна випускати протягом кількох років, ми допомагаємо встановлювати ці зв’язочки. Вони інколи можуть мотивувати людину не опускати руки. Нещодавно вийшло відео про лікаря з Бучі. Можливо, якийсь лікар в іншому місті, який думає, що в нього вже немає сил, послухає його історію й подумає: «Ні, я ще можу».
На думку Костянтина Кляцкіна, важливо, що ці історії розповідаються документальними методами, а не журналістськими, тому що, як він зазначає, журналістам важливо передати свій власний наратив.
Грубо кажучи, під час створення сюжету журналіст використовує людей для того, щоб сформувати свій меседж. Документальне кіно, навпаки, формує меседж, відштовхуючись від людей, їхніх емоцій, історії. Це просто протилежний процес, який, можливо, в чомусь схожий з журналістикою, можливо, в методі, але це зовсім інше. В нас немає такого майданчика, на якому прості люди могли б щось розказати. Телебачення не виконує таких функцій. В цьому випадку документальне кіно — це дуже круто, бо воно показує краплю, а з таких крапель складається море. Через цю крапельку можна піти далі і побачити загальну картину через щось дуже конкретне локальне.
Дар'я Юр'єва